Copyright © 2024 Euromaidanpress.com

The work of Euromaidan Press is supported by the International Renaissance Foundation

When referencing our materials, please include an active hyperlink to the Euromaidan Press material and a maximum 500-character extract of the story. To reprint anything longer, written permission must be acquired from [email protected].

Privacy and Cookie Policies.

FILM REVIEW: “A Struggle for Home: The Crimean Tatars”

FILM REVIEW: “A Struggle for Home: The Crimean Tatars”
Article by: Adrian Bryttan
[article by Adrian Bryttan from THE UKRAINIAN WEEKLY, 3/20/16]

NEW YORK – On March 29, 2014, the main clock at the Symferopol railway station was advanced two hours in a symbolic ceremony as Crimea now jumped into the time zone of its new masters in Moscow. The former mafioso known as “Goblin” and now the new leader of the peninsula, Sergey Aksyonov, congratulated his partying Russian crowds on “going back home.” The hypocrisy of Mr. Aksyonov’s words amid the centuries-long struggle of Ukraine’s Crimean Tatars to return to their true ancestral home (only to be crushed by Vladimir Putin’s invasion) is the subject of Christina M. Paschyn’s film “A Struggle for Home: The Crimean Tatars.”

Attending the screening at the Ukrainian Institute of America in New York on January 29 were prominent leaders of the Crimean Tatar community: Mubeyyin Altan, publisher of the Crimean Review, and Ayla Bakkali, US representative of the Crimean Tatar Mejlis.

Writer and director Ms. Paschyn returned to this same surreal Symferopol scene near the conclusion of her 44-minute documentary. By that point the audience had viewed the ancient history of the Crimean Tatars and their struggles to survive in the face of Russian Imperial persecution, Soviet atrocities, genocidal deportation and finally the 2014 Russian invasion and takeover.

AStruggleForHomeStill1-1170x655
Crimean Tatars protest the Russian occupation (still photo from Christina Paschyn’s film)

“A Struggle for Home” interweaves the director’s running narration with interviews of various eyewitnesses, newsreel footage and the commentaries of historians Brian Glyn Williams and Alan W. Fischer. But perhaps what comes across most vividly are the personal accounts of several individual Crimean Tatars caught up in the whirlwind of events. Appearing several times was the elderly Shefika Consul, a self-described radical nationalist who as a 7-year-old girl dug for potatoes in exile in Uzbekistan.

Safinar Dzhemilev, the wife of Mustafa Dzemilev, recalled her work as head of the League of Crimean Tatar Women and how she was attracted to Mr. Dzhemilev’s courage in the face of persecution and arrests, saying: “I decided to dedicate my life to this man.”

The revered leader of the Crimean Tatar National Movement, Mustafa Dzhemilev was 7 months old when deported to Uzbekistan. Suffering arrests as a Soviet dissident, he mounted a 303-day hunger strike, successfully attracting the world’s attention to his people – the indigenous people of Crimea that few had heard of before.

A member of the Ukrainian Parliament since 1988, Mr. Dzhemilev bravely denounced local Russian organizations for pro-Moscow activities, inciting inter-ethnic conflict and agitating for Crimea to become part of Russia. He declared: “If you really want to leave your country that much, take your suitcases, get on the trains, and go back to Russia.”

Ancient and modern history

As historian Mr. Williams observed during the film, Crimean Tatar roots extend back much further than the establishment of the Crimean Khanate in 1441; he drew connections to the Huns, Crimean Goths and even the ancient Greeks who established trading outposts and cities. Although the Islamic Khanate conducted an extensive slave trade, today’s Crimean Tatars are among the most secular, moderate Muslim societies, in which, in particular, women freely play a major part in the community. (In 1917 Crimean Tatars became the first Muslim people in the world to affirm women’s right to vote.)

Another historian, Mr. Fischer, explained that Empress Catherine II annexed Crimea in 1783 because Russia needed a warm-water port on the Black Sea. The construction of Sevastopol solved their strategic problem, but Catherine also commenced a long-term policy of persecution of the Crimean Tatars, stealing their lands, destroying mosques, gradually displacing them with Russian settlers. A vast demographic shift resulted in the Crimean Tatars becoming a minority, under siege by local hostile Russians.

After a brief flash of independence in 1917, quickly snuffed out by the Bolsheviks, the Soviets installed a so-called autonomous republic, the Crimean ASSR.

Then in 1944 Joseph Stalin deported practically the whole Crimea Tatar population to the wilds of Uzbekistan, where 46 percent died within two years. From the mid 1950s, exiled Crimean Tatars worked unceasingly to demand the right to reclaim their homeland. Finally, in 1989, the Soviets allowed their return.

Crimean Tatars return

The second half of Ms. Paschyn’s film outlines what happened next. Prior to the 2014 invasion, Mr. Aksyonov, head of the Crimean Russian Unity Political Party, extolled the deep Orthodox connections across borders, at the same time professing: “Russian people have no problem living with representatives of other nationalities.”

But returning Crimean Tatars encountered ethnic and religious bigotry from local Crimean Russians in schools. Russian nationals deliberately antagonized them with public commemorations of Stalin. In December 2012 an explosion targeted the Great Mosque in Symferopol. Crimean Tatar “squat” settlements were destroyed by members of Russian ultra groups.

AStruggleForHomeStill2-1170x649
Crimean Tatars vote at their Kurultay Congress (still photo from Christina Paschyn’s film)

On February 26, 2014, some 1,000 Crimean Tatars clashed with Mr. Aksyonov’s men in front of the Crimean Parliament. The following day, Russia’s “green men” began their invasion. Even though his party previously had received only 4 percent of the vote, Mr. Aksyonov emerged as the new prime minister. The March “referendum vote” – rejected as illegal by the European Union and most of the UN General Assembly, and also boycotted by the Crimean Mejlis, the highest executive/representative body of the Crimean Tatars – started the ball rolling for Crimea to declare independence from Ukraine and to request that it join the Russian Federation.

As Mr. Putin signed the official unification treaty, the clocks at the Symferopol train station were advanced to match Moscow time.

After the 2014 annexation 

Since the annexation of Crimea, Crimean Tatars have reported a return of Soviet-era repression and persecution. Russia closed the Mejlis headquarters and its supporters were attacked and killed. The Crimean Tatars’ television channel lost its broadcast rights, and Mustafa Dzhemilev was banned from entering Crimea for five years. Currently, Russian authorities still refuse to recognize the Mejlis, whose members now operate out of Ukraine. Mr. Dzhemilev continues to advocate for his people from Kyiv.

“Struggle for Home” concludes with the words of Safinar Dzhemilev: “Our reality is we have our motherland, but it is now part of another state with other laws, at gunpoint… nobody knows what to expect tomorrow… that is why we have to stand firm and prepare ourselves to resist and protect our rights on all levels in a peaceful, democratic way.”

The tragic history of the Crimean Tatars deserves to be widely known. [Last year, The Ukrainian Weekly devoted articles to two other admirable films dealing with common themes: “Crimea Unveiled” (April 10, 2015) and “Haytarma” (August 7, 2015).]

Writer/Director Christina Paschyn

A native of Parma, Ohio, writer/director Ms. Paschyn completed degrees at Northwestern University in Illinois and the Ben-Gurion University of the Negev in Israel. Since 2011, she has been lecturer of journalism in residence at Northwestern University in Doha, Qatar. Ms. Paschyn’s “Struggle for Home” was the Silver Award winner at the Spotlight Documentary Film Awards for 2015 and is an official selection for the Las Cruces International Film Festival in Las Cruces, New Mexico, (March 2-6) and the DC Independent Film Festival in Washington (March 10).

“Struggle for Home” advocates persuasively for the long-suffering but always hopeful Crimean Tatars. It is all the more regrettable this documentary voiced several opinions that, at the least, seem like a poor choice of words, if not misleading. (In her Internet video, Ms. Paschyn states she purposely did not include Ukrainian historians in this film because they would “promote Ukrainian propaganda.”)

In the first video interview, the elderly Crimean Tatar activist Ms. Consul morally equates Ukraine with Russia, saying both want and love Crimea, “but without the Tatars.” It might strike viewers as strange that Ms. Paschyn chose to begin her film with this extreme statement, which (while reflecting the position of Ms. Consul) would be most dubious as representative of Crimean Tatars.

Secondly, historian Mr. Williams stated that the 1924-1928 Soviet period is one of the periods of their history which Crimean Tatars “relish” the most, concluding that the Tatars therefore “benefitted from Communist rule.” (Would one thus say Ukrainians “relish” and “benefitted from Communist rule”?)

At the 2014 Harvard Ukrainian Research Institute (HURI) symposium “Crimea: Whose Homeland?”, Mr. Williams’ similar characterization of Crimean Tatar “nostalgia” for this Soviet time was refuted by Prof. Idil Izmirli, a Crimean Tatar, as representing only one viewpoint among others. She explained that even this brief period of relative freedom was part of the Soviets’ “divide and conquer” policy.

In fact, Mustafa Dzhemilev himself asserted in a 2008 interview: “The Soviet authorities and the Communist regime began committing crimes against the Crimean Tatars from the time they got control of Crimea … the defeat of the elected body of Crimean Tatars (Kurultay)… the systematic killing of our intelligentsia.”

Finally, Ms. Paschyn’s narration remarkably declared “thanks to Nikita Khrushchev” for transferring Crimea “as a gift to Ukraine.” Her assertion repeats the widespread Russian mantra dismissing Ukrainian claims to Crimea and, as such, deserves to be addressed.

Crimea as a “gift” to Ukraine?

The cynical charade of a “gift,” presented on a whim, is often advanced along with Moscow’s claim that this transfer was a part of the 300th anniversary of the 1654 Pereyaslav agreement. In fact, the official documentation contains no mention of “re-unification” or of any “gift.” Pravda reported on its front page of February 27, 1954, that the Soviet Supreme Presidium’s reasons were the “integral character of the economy, territorial proximity and close economic and cultural ties” between Crimea and Ukraine (90 percent of water sources come from Ukraine, as do electricity and gas).

Furthermore, Crimea was hardly Khrushchev’s to “give.” According to HURI Associate Director Lubomyr Hajda, even as late as 1957 Khrushchev’s power was not consolidated, while 1954 was still barely months after Stalin’s death. And at that time, Crimea was pretty much a basket case, after the deportation and the catastrophic results of the USSR’s latest Five-Year Plan.

Bohdan Lisovych, who was deputy UN representative and worked closely with Organization for Security and Cooperation in Europe, the US State Department and the Crimean Mejlis in the first years of Ukraine’s independence, wrote to this author, describing how imperial Russia devastated Crimean forests to build its warships. Tree roots had been trapping the scarce water on the peninsula for ages.

The Crimean Tatars developed a system of small water reservoirs called “kaptazhs” (qapqans), later destroyed by the Soviets, who started growing water-intensive crops like wheat and potatoes, thus exacerbating the problem. (Historically, the Tatars cultivated apricots, cherries and grapes – low-water crops more suited to the environment.) So, in addition to purging the indigenous population, the Soviets managed to destroy the Crimean environment.

Ukraine, which still had not finished rebuilding its own Khreshchatyk area in post-war Kyiv, now found itself saddled with the peninsula’s many agricultural and economic problems. Yet, tens of thousands of Ukrainian volunteers went to work in Crimea with the result that, after just two years, electricity, irrigation and water availability, iron ore production, meat and vegetable farming, wine production, etc., were all dramatically improved. In effect, Ukraine transformed and modernized Crimea, something the Russians were unable and unwilling to do.

Significantly, during the same 2014 HURI symposium, Mustafa Dzhemilev stressed that the Congress of Ukrainian Nationalists in Munich had declared that such a transfer could not be done before the native populations had first been resettled and only with their consent.

But the ultimate proof of the pudding that Crimea belongs to Ukraine is that the Crimean Tatars themselves say so.

In the Q&A following the film, Ms. Bakkali stressed that the real motivation for Russia’s bellicose expansion is the same rationale that Spanish conquistadores drew from papal edicts to conquer new territories and peoples. She said Mr. Putin’s 2014 invasion was therefore a direct continuation of Empress Catherine’s annexation of Crimea in 1783. Ms. Bakkali concluded her remarks with a ringing: “Ukraine is Crimea! Crimea is Ukraine!

– Adrian Bryttan, “The Ukrainian Weekly” 3/20/16

You could close this page. Or you could join our community and help us produce more materials like this.  We keep our reporting open and accessible to everyone because we believe in the power of free information. This is why our small, cost-effective team depends on the support of readers like you to bring deliver timely news, quality analysis, and on-the-ground reports about Russia's war against Ukraine and Ukraine's struggle to build a democratic society. A little bit goes a long way: for as little as the cost of one cup of coffee a month, you can help build bridges between Ukraine and the rest of the world, plus become a co-creator and vote for topics we should cover next. Become a patron or see other ways to support. Become a Patron!

To suggest a correction or clarification, write to us here

You can also highlight the text and press Ctrl + Enter

Please leave your suggestions or corrections here



    Euromaidan Press

    We are an independent media outlet that relies solely on advertising revenue to sustain itself. We do not endorse or promote any products or services for financial gain. Therefore, we kindly ask for your support by disabling your ad blocker. Your assistance helps us continue providing quality content. Thank you!

    Related Posts

    Тарас Возняк: Геополітична диспозиція Росії Путіна

    Однак це бачення загальної геополітичної ситуації. Виходячи з цього бачення світу і вибудовується реальна політика. Отож, як вона вибудовується?

    Маючи незначні ресурси, Росія Путіна пробує вибудовувати архітектуру Світового острова в опорі на Китай. Але не тільки – донедавна однією з опорних точок був Іран – однак, здається, Іран таки пішов на поступки Світовому острову в обмін на пом'якшення санкцій. Так само вона розраховує на латентну підтримку Франції та Німеччини.

    Але такий розрахунок на інших геополітичних гравців за відсутності власних ресурсів призводить до узалежнення від того ж Китаю, а також і від ЄС (основного споживача російського експорту). Розрахунок на Іран не виправдав себе – Іран пішов своїм шляхом – принаймні ситуативно – і російські сподівання його не надто цікавлять.

    Ця схема не враховує змін, що відбуваються у світі. Неоєвразійці зрозуміли, що світовий центр після ІІ Світової війни перемістився з Лондона до Нью-Йорка, однак неначе не зауважують, що на наших очах він переміщається до Лос-Анджелеса і Шанхаю – десь посередині. І тоді вага Китаю у євразійській конструкції, яку вони пробують вибудовувати, буде домінантною. Вони не зауважують переміщення центру ваги США з атлантичного на тихоокеанське узбережжя. На це слід реагувати і теж виходити на цей геополітичний простір.

    Однак, що ми спостерігаємо – цілком протилежну картину. Росія евакуйовується з перспективного Далекого Сходу та Сибіру. Там відбувається просто цивілізаційний занепад. Московія діє інерційно і далі зосереджується у самій Москві.

    Російська Федерація крайньо асиметрична:

    • ментально – і далі центрами є стара столиця Московського царства – Москва та Російської імперії – Санкт-Петербург;

    • демографічно – за Уралом мешкає 15% населення країни;

    • ресурсно – більшість ресурсів Росії – у Сибірі;

    • військово – головні військові ресурси спрямовані на Захід;

    • релігійно – надмірне фаворитизування православ'я призведе до значних проблем з ісламом, який динамічно поширюється в Росії;

    Якщо вдатися до метафор, то Московія вичерпується. Потрібно будувати власне Російську Федерацію, яка мусить мати інші геополітичні орієнтири. Можливо, режим Путіна – останній чи передостанній москвоцентричний режим в Росії. Можливо, майбутня геополітична орієнтація Російської Федерації мала б бути радше не на вичерпану "среднюю полосу", а на Сибір, Далекий Схід і навіть Арктику.

    Однак чи є політична воля так переформатовувати Росію? У режиму Путіна волі до цього немає. Він думає про дві речі – самозбереження і негайне збагачення. А тому він все ще мислить застарілими категоріями "повернення" Криму та виходу до Чорного моря.

    Якщо Росія не переформатується на Схід, то порожнечу, що утворюється так чи інакше заповнить Китай. Невдовзі питання може бути поставлене так – або Нова Росія, або Новий Китай. Здається, час Сполучених Штатів Сибіру, про які говорили сто років тому, минув – немає ресурсів. Можна сказати, що це футурологія. Так, звичайно. Але саме з такої футурології і витікають подальші політичні програми та дії.

    Тоді як потрібно готуватися до перенесення центру ваги країни на Північ, Схід і навіть на Далекий Схід:

    • головні ресурси Росії (нафта, газ, безпека) невдовзі будуть в Сибірі та Арктиці;

    • головна політична перспектива, з огляду на міграцію цивілізаційних центрів, на Далекому Сході.

    Тому Росії потрібне нове геополітичне мислення спрямоване на Арктику, Сибір і Далекий Схід. Можливо, саме на Далекому Сході постане новий симбіоз Китаю та Росії.

    Чи були спроби такого мислення про переформатування Росії? Звичайно були. Однак нічим не закінчилися. Російським "самодєржцям" комфортно жити в Москві і визискувати країну за Уралом. Що в результаті веде до стагнації і неуспіху цього формату Росії.

    Чи є в Росії досвід зміни формату? Звісно є. І завжди він здобувався як відповідь на зовнішні виклики:

    • Петро І переформатував цивілізаційно відстале Московське царство у Російську імперію;

    • Лєнін, з огляду на поразку у І Світовій війні, переформатував Російську імперію у СССР;

    • Ґорбачов-Єльцин, з огляду на цивілізаційну відсталість, технологічну революцію 1980-х і поразку у "холодній війні", переформатували СССР у відносно демократичну РФ І;

    • Путін, з огляду на інформаційну революцію, зміну технологічних платформ 2000-х переформатовує РФ І у авторитарну РФ ІІ.

    Таким чином ми бачимо якийсь неадекватний геополітичний зсув РФ ІІ – авторитарної Росії третього президентства Путіна. Вона не реагує на зовнішні виклики і не пробує ввійти у світ в адекватному до викликів часу форматі, а неначе виходить з нього. Замість того, щоб прориватися і переорієнтовуватися до нових перспектив – на Тихий океан, Росія самоізолюється, повертається до регресивних форм суспільних відносин, будує чистої води автократію. Зрештою, така реакція для Росії теж характерна. Лєнін у 1917 р. завів країну у комуністичну ізоляцію, Сталін 1945 р. у "холодну війну". Путін заводить Росію у ексКҐБістську ізоляцію.

    Що є причиною такої неадекватної поведінки Путіна? І чи впливає на його політику російська еліта чи російський народ?

    Як правило російські "самодержавці" змінюють державну конструкцію з огляду на якусь політичну чи геополітичну катастрофу. Російська імперія трансформувалася в СССР, а СССР – в Російську Федерацію. Однак нафтовий бум 2000-2013 рр. приніс зовсім іншу якість ресурсів. Єльцин виживав усі 1990-ті. Натомість Путін, отримавши такий ресурс, почав діяти традиційним російським трибом – прирізувати території та збільшувати кількість "руських" (Чечня, Абхазія, Південна Осетія, Крим, Донбас). Саме тому у 2000-х ожило неоєвразійство, з'явилася концепція "Русского мира".

    І неоєвразійство, і "русский мир" помруть тільки тоді, коли у російських "саможєржцев" заберуть нафто-газовий акселератор – коли остаточно впаде і попит, і ціни на енергоносії.

    Тому на найближче майбутнє, піклуючись тільки про збереження режиму, будучи звичайними мародерами, мислячи за інерцією і насправді не переймаючись стратегічним майбутнім Росії, Путін чи його прямі спадкоємці будуть зацікавлені у:

    • збереженні монополій на нафто-газових ринках;

    • прив'язці своїх клієнтів до нафто-газової залежності;

    • утримуванні цін на нафту та газ;

    • блокуванні енергетичної революції;

    • збереженні Російської Федерації ІІ (третє президентство Путіна) як корпорації її вузького елітного прошарку;

    А тому на міжнародному рівні режим Путіна скоріш за все поставив перед собою такі завдання:

    • розколоти ЄС по кількох лініях (ФРН contra Південна Європа, ФРН+Франція contra Центрально-Східна Європа так званого "санітарний поясу");

    • якщо не повністю позбавити суб'єктності, то хоча б підпорядкувати собі "санітарний пояс" між РФ та її сателітами та ФРН (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Сербія, Македонія, Греція, Молдова, Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан);

    • відтіснити Велику Британію з будь-яких європейських проектів, включно з ЄС;

    • ізолювати США, знеохотити їх до участі у європейських справах;

    • будь-якими силами втягнути КНР у спільні геополітичні проекти;

    • спробувати знову спровокувати ірансько-американське протистояння або скористатися американськими уступками, які укладалися при перемовинах з Іраном;

    • активізувати залучення невизначених країн у форматі співпраці БРІКС (BRICS – Brazil, Russia, India, China, South Africa) які до 2050 року неначе мають стати чотирма домінуючими економічними системами світу;

    • активізувати фронт протистояння США (Ємен, Газа+Західний берег Йордану, Ліван, Сирія, Ірак, Грузія, Україна, Молдова);

    • змінити світову систему безпеки за своїми лекалами у наближеному до путінсько-дуґінського виконання.