By [email protected] (Тарас Возняк)
Однак це бачення загальної геополітичної ситуації. Виходячи з цього бачення світу і вибудовується реальна політика. Отож, як вона вибудовується?
Маючи незначні ресурси, Росія Путіна пробує вибудовувати архітектуру Світового острова в опорі на Китай. Але не тільки – донедавна однією з опорних точок був Іран – однак, здається, Іран таки пішов на поступки Світовому острову в обмін на пом’якшення санкцій. Так само вона розраховує на латентну підтримку Франції та Німеччини.
Але такий розрахунок на інших геополітичних гравців за відсутності власних ресурсів призводить до узалежнення від того ж Китаю, а також і від ЄС (основного споживача російського експорту). Розрахунок на Іран не виправдав себе – Іран пішов своїм шляхом – принаймні ситуативно – і російські сподівання його не надто цікавлять.
Ця схема не враховує змін, що відбуваються у світі. Неоєвразійці зрозуміли, що світовий центр після ІІ Світової війни перемістився з Лондона до Нью-Йорка, однак неначе не зауважують, що на наших очах він переміщається до Лос-Анджелеса і Шанхаю – десь посередині. І тоді вага Китаю у євразійській конструкції, яку вони пробують вибудовувати, буде домінантною. Вони не зауважують переміщення центру ваги США з атлантичного на тихоокеанське узбережжя. На це слід реагувати і теж виходити на цей геополітичний простір.
Однак, що ми спостерігаємо – цілком протилежну картину. Росія евакуйовується з перспективного Далекого Сходу та Сибіру. Там відбувається просто цивілізаційний занепад. Московія діє інерційно і далі зосереджується у самій Москві.
Російська Федерація крайньо асиметрична:
• ментально – і далі центрами є стара столиця Московського царства – Москва та Російської імперії – Санкт-Петербург;
• демографічно – за Уралом мешкає 15% населення країни;
• ресурсно – більшість ресурсів Росії – у Сибірі;
• військово – головні військові ресурси спрямовані на Захід;
• релігійно – надмірне фаворитизування православ’я призведе до значних проблем з ісламом, який динамічно поширюється в Росії;
Якщо вдатися до метафор, то Московія вичерпується. Потрібно будувати власне Російську Федерацію, яка мусить мати інші геополітичні орієнтири. Можливо, режим Путіна – останній чи передостанній москвоцентричний режим в Росії. Можливо, майбутня геополітична орієнтація Російської Федерації мала б бути радше не на вичерпану “среднюю полосу”, а на Сибір, Далекий Схід і навіть Арктику.
Однак чи є політична воля так переформатовувати Росію? У режиму Путіна волі до цього немає. Він думає про дві речі – самозбереження і негайне збагачення. А тому він все ще мислить застарілими категоріями “повернення” Криму та виходу до Чорного моря.
Якщо Росія не переформатується на Схід, то порожнечу, що утворюється так чи інакше заповнить Китай. Невдовзі питання може бути поставлене так – або Нова Росія, або Новий Китай. Здається, час Сполучених Штатів Сибіру, про які говорили сто років тому, минув – немає ресурсів. Можна сказати, що це футурологія. Так, звичайно. Але саме з такої футурології і витікають подальші політичні програми та дії.
Тоді як потрібно готуватися до перенесення центру ваги країни на Північ, Схід і навіть на Далекий Схід:
• головні ресурси Росії (нафта, газ, безпека) невдовзі будуть в Сибірі та Арктиці;
• головна політична перспектива, з огляду на міграцію цивілізаційних центрів, на Далекому Сході.
Тому Росії потрібне нове геополітичне мислення спрямоване на Арктику, Сибір і Далекий Схід. Можливо, саме на Далекому Сході постане новий симбіоз Китаю та Росії.
Чи були спроби такого мислення про переформатування Росії? Звичайно були. Однак нічим не закінчилися. Російським “самодєржцям” комфортно жити в Москві і визискувати країну за Уралом. Що в результаті веде до стагнації і неуспіху цього формату Росії.
Чи є в Росії досвід зміни формату? Звісно є. І завжди він здобувався як відповідь на зовнішні виклики:
• Петро І переформатував цивілізаційно відстале Московське царство у Російську імперію;
• Лєнін, з огляду на поразку у І Світовій війні, переформатував Російську імперію у СССР;
• Ґорбачов-Єльцин, з огляду на цивілізаційну відсталість, технологічну революцію 1980-х і поразку у “холодній війні”, переформатували СССР у відносно демократичну РФ І;
• Путін, з огляду на інформаційну революцію, зміну технологічних платформ 2000-х переформатовує РФ І у авторитарну РФ ІІ.
Таким чином ми бачимо якийсь неадекватний геополітичний зсув РФ ІІ – авторитарної Росії третього президентства Путіна. Вона не реагує на зовнішні виклики і не пробує ввійти у світ в адекватному до викликів часу форматі, а неначе виходить з нього. Замість того, щоб прориватися і переорієнтовуватися до нових перспектив – на Тихий океан, Росія самоізолюється, повертається до регресивних форм суспільних відносин, будує чистої води автократію. Зрештою, така реакція для Росії теж характерна. Лєнін у 1917 р. завів країну у комуністичну ізоляцію, Сталін 1945 р. у “холодну війну”. Путін заводить Росію у ексКҐБістську ізоляцію.
Що є причиною такої неадекватної поведінки Путіна? І чи впливає на його політику російська еліта чи російський народ?
Як правило російські “самодержавці” змінюють державну конструкцію з огляду на якусь політичну чи геополітичну катастрофу. Російська імперія трансформувалася в СССР, а СССР – в Російську Федерацію. Однак нафтовий бум 2000-2013 рр. приніс зовсім іншу якість ресурсів. Єльцин виживав усі 1990-ті. Натомість Путін, отримавши такий ресурс, почав діяти традиційним російським трибом – прирізувати території та збільшувати кількість “руських” (Чечня, Абхазія, Південна Осетія, Крим, Донбас). Саме тому у 2000-х ожило неоєвразійство, з’явилася концепція “Русского мира”.
І неоєвразійство, і “русский мир” помруть тільки тоді, коли у російських “саможєржцев” заберуть нафто-газовий акселератор – коли остаточно впаде і попит, і ціни на енергоносії.
Тому на найближче майбутнє, піклуючись тільки про збереження режиму, будучи звичайними мародерами, мислячи за інерцією і насправді не переймаючись стратегічним майбутнім Росії, Путін чи його прямі спадкоємці будуть зацікавлені у:
• збереженні монополій на нафто-газових ринках;
• прив’язці своїх клієнтів до нафто-газової залежності;
• утримуванні цін на нафту та газ;
• блокуванні енергетичної революції;
• збереженні Російської Федерації ІІ (третє президентство Путіна) як корпорації її вузького елітного прошарку;
А тому на міжнародному рівні режим Путіна скоріш за все поставив перед собою такі завдання:
• розколоти ЄС по кількох лініях (ФРН contra Південна Європа, ФРН+Франція contra Центрально-Східна Європа так званого “санітарний поясу”);
• якщо не повністю позбавити суб’єктності, то хоча б підпорядкувати собі “санітарний пояс” між РФ та її сателітами та ФРН (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Сербія, Македонія, Греція, Молдова, Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан);
• відтіснити Велику Британію з будь-яких європейських проектів, включно з ЄС;
• ізолювати США, знеохотити їх до участі у європейських справах;
• будь-якими силами втягнути КНР у спільні геополітичні проекти;
• спробувати знову спровокувати ірансько-американське протистояння або скористатися американськими уступками, які укладалися при перемовинах з Іраном;
• активізувати залучення невизначених країн у форматі співпраці БРІКС (BRICS – Brazil, Russia, India, China, South Africa) які до 2050 року неначе мають стати чотирма домінуючими економічними системами світу;
• активізувати фронт протистояння США (Ємен, Газа+Західний берег Йордану, Ліван, Сирія, Ірак, Грузія, Україна, Молдова);
• змінити світову систему безпеки за своїми лекалами у наближеному до путінсько-дуґінського виконання.
