Як перетворити київські парки на цукерку. Посттоталітаризм, біоніка, та Лондон

P1140539

 

2015/03/07 • Archive

Прогулюючися лондонським Холанд парком, я згадувала про тему семінару Андрія Хрутьби “Як перетворити київські парки на цукерку” та фоткала все довкола. Із моїх спостережень по Холанд парку, він є жвавим та гарним через деякі причини:

1) Різноманітність. Там велике різноманіття ландшафтів. Це – “культурні ландшафти”, які відповідають потребами різних людей, і з якими можна активно взаємодіяти. Збільшуючи “ландшафтне різноманіття”, ми збільшуємо людське різноманіття. Це адаптація головного постулату заповідної справи: біорізноманіття можна лише збільшити, створюючи умови для проживання різних типів організмів. В суспільстві так само. Тобто, принципи біоніки, або слідування природнім алгоритмим для вирішення людських задач, виявляються доречними і тут. Але там також багато різних природних ландшафтів, аж до заповідних зон. Добре і людям, і природі. І людям навіть вдвічі добріше – багатий природній світ цікавий, як-не-як.

2) Відкритість. Там відбуваються різні події для різних категорій населення, налагоджена співпраця із організаціями, які ці події проводять. Там творчі ідеї знаходять реалізацію та сприяння. Це можливе завдяки відкритості адміністрації парку до співпраці із різними організаціями та індивідами та високої активності організацій та індивідів. Особиста ініціатива, творчість, відкритість, горизонтальність, результат а не авторитет, мислення за рамками – все це з’являється, коли пост-тоталітарне суспільство одужує від десятиліть життя за принципами подавлення особистості.

3) Результативність. Там добрий розподіл ресурсів – менше грошей в огорожах та доріжках, більше – в речі, що приносять реальну користь людям. Подібно до 2), така результативність можлива, коли люди можуть мислити за рамками. А мислити за рамками стає можливим, коли суспільство одужує від тоталітаризму.

А тепер детальніше.

Парк маленький, але гарно використовує ресурси. Добиратися просто, ходити можна багато, там всього багато цікавого і різного, а також багато відбувається. Нижче на карті можете побачити, що він поділений на дві умовні частини – цивілізовану (справа, Open Air theatre) та дику (зліва, темно-зелена).

На маленькій площі створені дуже гарні умови для “ландшафтного різноманіття,” тобто кількості різних категорій окультурених ландшафтів, які можуть для рекреації використовувати абсолютно різні люди. Для всіх є своя ніша. Бігуни, собачники, мами із колясками, парочки, дипломати, спортсмени, дідусі-бабусі, всі-всі-всі. Збільшуючи ландшафтне різноманіття, ми збільшуємо біологічне різноманіття – цей постулат екології можна сміливо використовувати в плануванні парку. Чим більше там всякого різного, тим класнішим він буде, і тим більше людей знайдуть в ньому користь.

Категорії “ландшафтів”, які я бачила: заповідні, дикі, стежки дикі, дороги окультурені, стрижені “лабіринти”, сцена із лавочками, екологічний центр, дикий “дитячний майданчик”, багато класичних майданчиків, стрижені галявини, спортивні території (тенісні корти, футбольне поле), красиві будівлі із садами, ставки, місточки, пам’ятники, території лавочок, квітники. Всюди вказівники, як дістатися до того чи іншого місця інтересу.

Карта Холанд парку

Карта Холанд парку

Чим більше цікавих ландшафтів та об’єктів, тим більше життя.  А тепер приклади цих ландшафтів.

Як тільки заходиш, бачиш стрижену галявину із сонячним годинником із черепахами.  

Табличка пояснює, як працює сонячний годинник, що час інколи відрізняється від Грінвічу, і що парк разом із скульптурним товариством замовили скульптуру для відзначення початку нового тисячоліття.

Таке собі філософське привітання одразу на вході. Чуйка мені підказує, що подібна філософія можлива, коли в колективі парку вітається особиста ініціатива, творчість, та нові ідеї. Тобто, колектив меритократичний, а не центрується навколо авторитетів. Взагалі, організації можна поділити на два типи:

а) ті, що цінують ідеї, інновації, сприймають критику, ростуть. Демократичні, горизонтальні.

б) ті, що гуртуються на традиції, авторитетах, критику сприймають погано. Авторитарні, вертикальні.

Для пост-тоталітарних суспільств більш характерні організації по типу б). Це пов’язано із традицією подавлення особистості та спрямування на “здаватися, а не бути” – саме з цим пов’язане напускання пилу в очі та потемкінські села. Головне підтримувати ілюзію того, що ми працюємо, ілюзію, що все працює ефективно, і безліч інших ілюзій. Будь-яка ідея, яка кидає виклик ілюзіям, сприйматиметься із ворожістю. Як не дивно, глибинні причини цього – низька самооцінка: моя цінність визначається зовнішньою оцінкою. Інколи це у нас називається “психологією рабів”. На жаль, лікування цього можливе лише із психологічною реабілітацією суспільства. Десятиліття тоталітаризму не зникнуть за пару років, особливо, якщо нічого не робити для підвищення психологічної культури та лікування суспільних травм.

Це лише припущення, але я собі уявляю, що якби 24-літня Ельвіра, що читає під столом Ніцше поки керівництво не дивиться, запропонувала цю ідею, Петро Васильович би її зарубав з ноги і сказав, що районною адміністрацією приписано там поставити бюст Шевченка і ніяк інакше. А скоріше всього, Ельвіра би цього не сказала, а просто би тихо шукала можливість втекти в якусь неформальну контору. А ще ймовірніше, Ельвіра і не працює в українській версії парку Холанд, а працюють  там родичі та знайомі Петра Васильовича і ко. А якби вона працювала та могла би творчо реалізовуватися, то такий пам’ятник би там теж міг би з’явитися. Принаймні, теоретично.

Одразу за галявиною – стіна, а за стіною – майданчик із пальмами, плиткою, лавочками під навісами від сонця. Там сидять мами із колясками, люди із книжками, і просто різні люди.

Посередині – скульптура “Тонда” із медового онікса. Подарована “Друзями Холанд парку”. Що це за друзі – скоріше всього, якась благодійна асоціація, яка реалізовує різні ідеї на підтримку парку, збирає кошти на них, і, власне, втілює в життя.

Я собі це якось уявляю так. У когось виникла ідея поставити цю скульптуру тут.  Можливо, це був скульптор. А, можливо, вона просто комусь перепала. Вони звернулися в товариство, і ті все влаштували. Якби ця скульптура мені перепала в Києві, і я схотіла би її поставити в парку, то було би якось так: я би шукала телефони адміністрації в довідниках, там би не брали трубку, якби брали трубку, то взяла б якась людина, яка була би дуже роздратованою моїм дзвінком. Людину, яка приймає рішення, було би знайти неможливо, я би подзвонила пару разів і облишила надію. Скульптура би залишилася серед торішнього листя у мене в саду. Тут я би підкинула ідею в зазначене товариство, яке вже знає, як це робиться, й моя низова ініціатива була би підхоплена і реалізована, навіть, можливо, із вдячністю. А приємно, в кінцевому результаті, громаді.

Йдемо далі. За огорожею, зробленою із підручних матеріалів: “Територія ігор в природі. Дорослим без супроводу дітей заборонено. Заборонені скляні пляшки і собаки”. Запускай дитину покопатися в листі і не бійся, що вона знайде шприц або розбите скло.  

Далі по стежці – екологічний центр прямо посеред парку, поруч із дитячим майданчиком.

Там ви можете на навчання записати свою дитину. Всередині це виглядає так: готель для комах:

Асоціація мам проводить навчання для дітей по тому, звідки береться їжа:

Визначення порід дерев по паростках:

Звірі Британії. Тут діти навчаються.

Терраріуми:

Варіанти окультурених ландшафтів:

Лавочки і сцена:

(

Англійський (sic!) стиль:

Стрижені галявини, на яких займаються спортсмени, бігають діти тощо:

Різні маленькі деталі, що показують, що люди люблять свою роботу. Наприклад, зрощені дерева, що утворюють тунель. Прикольно! Але це ж хтось робив. І цей хтось мав проявити особисту ініціативу і отримати підтримку на її реалізацію. По боках – огорожа із примітивних дерев’яних матеріалів. За неї заходити не можна.  

А ось і граф Холанд посередині ставка:

Посередині ставка – також хата для качок. Зверніть увагу, що прибережна рослинність захищена сіткою (це я вже не знаю для чого), а огорожа зроблена без понтів та із місцевого матеріалу. Зверніть увагу також на стежки – грунтові із камінням. Мінімум ресурсів, мінімум менеджменту. Зручно і дешево. Ми наближаємося до природної території парку.

А ось і вона. Є місця, де можна ходити, але є інші, де дерев’яний забор захищений електричним струмом. Така собі заповідна зона без людей. Зверніть увагу на вказівник. Такі вказівники всюди.

Окрім вказівників, інформаційні стенди. На інформаційних стендах – все те, чим ви можете займатися в парку. Ви можете відвідувати спортивну групу (футбол, аеробіка), піти на екологічну екскурсію, стати екологічним волонтером. Організовується Друзями Холанд парку за співпраці з різними тренерами, групами тощо.

Просто дерев’яна скульптура-стілець просто посеред природної території парку. Встановлена, мабуть, в приблизно такий спосіб, як скульптура із оніксу.

На природній території парку листя не загрібається. Перші весняні квіти пробиваються крізь килим торішнього листя. Це не лише дає можливість парковому грунту відновлюватися, але і створює кондиції для проростання весняних ефемерів. Якби листя загрібали, ця ділянка би була витоптана. Для її прикрашання би там садовили сортові квіти у вигадливих клумбах, у тих, на які лише дивляться, і які пересаджують, поливають тощо тощо. Тут же природня краса із мінімумом ресурсів та менеджменту.  

Природня територія, на яку заходити не можна. Недоторканість таких ділянок – запорука того, що там будуть жити пташки та тварини.

 

А ось сюди ну взагалі-взагалі не можна. Це червона зона, заповідна територія, біорізноманітний ставок, куди лишень дітей впускають на уроки. Зверніть увагу на кількість табличок, що категорично забороняють.

Лавочки. Вони всюди.

На кожній лавочці – якийсь надпис. Їх ставлять в подарунок. І людині приємно, і парку.

Таким чином, якщо у людини  є гроші, це для неї особливий престиж зробити щось для спільноти і поставити там своє ім’я – лавочка, скульптура. Тобто, замість шанування її багатства за трьохметровими стінами друзями однакових статків, людина вкладає фінанси в суспільну справу і отримує задоволення від визнання та шанування багатьох людей. Це психологія меценатства. Для нашого заможного класу це все-таки екзотично поки що. Але можливо створити умови для цього. Ви нам гроші, ми вам славу та шану.

За огорожею – футбольний стадіон. За стадіоном є тенісні корти, здається навіть був якийсь стадіон для коней. Але мені найбільше подобається забор. Гілки ж все одно треба кудись дівати. Навіщо вишуковувати способи їх утилізації, якщо можна зробити так.

Ну ось і все. Таким чином, можна підсумувати. Для того, щоби в київські парки вдихнути життя, потрібно:

1) мати керівництво парку, яке підтримує творчі ідеї своїх співробітників та, власне, створює умови для виникнення цих ідей. Для цього було би круто зібрати це керівництво на семінар, де би їм пояснили коротко про меритократію, і що ініціативні співпробітники – найкращий, і безкоштовний, ресурс.

2)  керівництву парку самому налагоджувати контакти із організаціями, які би проводили всякі класні штуки. Керівництву парку надати можливість людям із грошима стати меценатами і здобути заслужену всекиївську славу. Для цього потрібно бути відкритими. Стати civil servants. Служити народу України. Ставитися до ідей та ініціативності, як до багатства.

3) керівництву парку подумати над тим, як створити різноманітне середовище для різних класів населення. Створити різні об’єкти, дати їм імена, поставити вказівники. Інформувати населення про все те, що вони можуть робити в парку.